Відповідно до ст. 116 Закону про іноземців, крім випадків, зазначених у ст. 99 п 1 Закону про іноземців, відмовляється в порушенні провадження щодо надання тимчасового проживання та дозволу на роботу іноземцю, у випадках, коли іноземець здійснює на території Польщі господарську діяльність.
Вищезазначене положення не застосовується, якщо заява на дозвіл на тимчасове проживання подається з інших причин, ніж робота. Описана ситуація є проблематичною, оскільки подана заява свідчить про те, що ваша мати має намір виконувати нелегальну роботу в Польщі.
Згідно ст. 88 Закону про сприяння зайнятості та установам ринку праці, дозвіл на роботу необхідний, коли іноземець у зв’язку з виконанням функції члена правління у компанії юридичної особи, внесеної до реєстру підприємців або у зв’язку з проведенням справ товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з обмеженою акціонерною діяльністю як генеральний партнер, або у зв'язку з наданням йому довіреності він залишається на території Республіки Польща на термін, що перевищує в сумі 6 місяців упродовж наступних 12 місяців.
Як вказує Воєводський адміністративний суд у Варшаві у рішенні від 20 липня 2005 року у справі II SA / Wa 736/05, зобов'язання мати дозвіл на працевлаштування стосується іноземців, які є членами правління компаній, які працюють за трудовим договором, управлінським договором або договором про доручення, а також ті, членство в управлінні яких було сформовано в силу акта про створення компанії, не встановлюючи жодного офіційного договору на управління або виконання функцій. Законодавець не узалежнює згоду на отримання дозволу від того, фактично компанія розпочала підприємницьку діяльність чи ні.
Слід зазначити, що дана передумова щодо надання дозволу на тимчасове проживання вашій матері не зобов'язує орган виносити позитивне рішення - це рішення є дискреційним. Відповідно до тези, сформульованої Z. Janowicz, адміністративного розсуду "взагалі" немає. Є лише такий розсуд і в таких межах, яке законодавство встановить у даній справі (Z. Janowicza, Кодекс адміністративного судочинства, Наукове видавництво PWN, Варшава 1996, стор. 272). З іншого боку, J. Starościak стверджує, що межі вільного розсуду - це сукупність фактів чи правових положень, які змушують адміністративний орган, який діє на основі вільного розсуду, діяти законно, а не довільно (J. Starościak, Вільний розсуд адміністративних органів, Książnica Polska, Варшава 1948, с. 92–98).
Поняття "межі адміністративного розсуду" було визначено в судовій практиці. На думку Вищого адміністративного суду, межі адміністративного розсуду відображаються в положеннях закону, а саме в загальних принципах Кодексу адміністративного судочинства. Загальні принципи адміністративного судочинства, виражені, зокрема, у ст. 7-11 Кодексу адміністративного судочинства, є невід'ємною частиною положень, що регулюють адміністративну процедуру, і є обов'язковими для адміністративних органів на рівних умовах з іншими положеннями цієї процедури (рішення Вищого адміністративного суду від 4 червня 1982 р., I SA 258/82, опубліковане ONSA з 1982 року. № 1, п. 54). Отже, судовий контроль дискреційних рішень обмежується вивченням того, чи було порушення положень про адміністративне провадження у справі, що впливало б на результат справи (рішення Вищого адміністративного суду від 24 березня 1999 р., Посилання I SA / Wr 166/97, неопублікований.)
Якщо у справах, залишених на адміністративний розсуд, суспільний інтерес цьому не перешкоджає і це в межах компетенції адміністративного органу, цей орган зобов'язаний вирішити питання позитивно для сторони. Однак, в даному випадку потрібно задуматися, чи є відповідним до суспільних інтересів видання позитивного рішення на проживання, яке призведе до незаконного виконання роботи іноземцем на польській території.
